Важливою історичною подією в житті нашої держави була Велика Вітчизняна війна, яка стала найтяжчим і, разом з тим, найгероїчнішим періодом, коли міцність держави зазнала сурової перевірки. Чим більше часу відділяє нас від тих страхітних років війни, тим величніше постає перед людством подвиг радянського народу, який виніс на своїх плечах основний тягар важкої кровопролитної війни.

Характерною особливістю Великої Вітчизняної війни була її всенародність, яка виявлялася, перш за все, в героїчній боротьбі воїнів Радянської армії, подвигом працівників тилу та протистоянням народу, який тимчасово потрапив під окупацію німецько-фашистських загарбників.

У роки війни наша сім’я мешкала в місті Дніпродзержинську Дніпропетровської області. Мені на той час було 16 років: я, студент Дніпродзержинської фельдшерсько-акушерської школи, закінчив два курси навчання, комсомолець.

У вересні 1941 р. розпочалась евакуація. Комітет комсомолу школи доручив мені, Миколі Паращенко, Віті Шляхову та Петру Ковтуновському сховати обладнання і бібліотеку школи в сараях подвір’я. Батько разом із партійним активом заводу займався вивозом цінного заводського обладнання і робітників у тил держави. Потяг, у якому перевозили обладнання і людей, був перехоплений німцями в місті Дніпропетровськ. Наша сім’я повернулась додому до Дніпропетровська. Через тиждень окупації батька заарештували як активіста і вивезли до Німеччини. Лише в 1945 р. він був звільнений англійськими військами з табору смерті Бухенвальд.

Після арешту батька до нас завітав дядько Пархоменко, який був чоловіком татової сестри. Він запросив мене до щирої розмови як комсомольця і патріота держави і спитав, чи готовий я йому допомагати в боротьбі з окупантами. Я дав згоду. Моє перше завдання було просте – зірвати загальні збори жителів Дніпродзержинська в театрі імені Чкалова, де мали вибирати голову міської управи. Дядько порекомендував узяти з собою товариша, якому б я довіряв, як собі. Таким товаришем був мій друг, теж студент фельдшерської школи, Вітя Шляхов. Дядько запропонував узяти в кишені зерно кукурудзи, піднятися на балкон з двох сторін, і, коли будуть вибори голови, підняти галас і сипати кукурудзу на людей, що сидять у партері. Ми так і зробили. Зчинився галас, люди стали вибігати в різні сторони.

Збори були зірвані, але осіб, які були на балконі, заарештували. Серед заарештованих були і ми. У в’язниці нас били й вимагали зізнатись у скоєному. Ні я, ні Вітя нічого не сказали, а доказів у поліції не було. Дядько завчасно нас попередив, щоб ми звільнили кишені від кукурудзи. На четвертий день, за відсутністю доказів, нас випустили з в’язниці. Потім були листівки, які ми з Вітьою розповсюджували в людних місцях, закликаючи народ на боротьбу з окупантами.

У жовтні 1943 р. м. Дніпродзержинськ було звільнено від німецько-фашистських окупантів. Через тиждень після звільнення міста нас викликали до військкомату, який за станом здоров’я направив мене на роботу фельдшером шпитального відділення для хворих на венеричні захворювання, яке було розташоване в приміщенні міського шкіряно-венерологічного диспансеру.

Закінчилась війна. Нас, 3000 комсомольців Дніпропетровщини, направляють за комсомольськими путівками в Західну Україну для створення системи охорони здоров’я, освіти і культури. Я потрапив до Івано-Франківської області, Вітя Шляхов – до Тернопільської, Микола Паращенко – до Чернівецької. Розпочалась буденна творча робота в системі Івано-Франківського обласного шкіряно-венерологічного диспансеру. Це ту участь в експедиціях по боротьбі з туберкульозом, сифілісом, трахомою і робота з відкриття спеціалізованих відділень і лікарень.

У 1947 р. без відриву від виробництва вступив до медичного інституту, по закінченні якого в 1953 р. був направлений на роботу завідувачем Новоодеського районного відділу охорони здоров’я, потім - обласним відділом охорони здоров’я і, нарешті, у 1971 р. веною радою Миколаївського державного педагогічного інституту був обраний старшим викладачем, доцентом, професором кафедри біологічних основ фізичного виховання.

За активну участь у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами, відновлення зруйнованої системи охорони здоров’я та її розвиток у післявоєнних п’ятирічках держава нагородила мене медалями «За трудовую доблесть в годы Великой Отечественной войны 1941-1954 гг.», «За трудовую доблесть» і чотирма орденами. Мені було присвоєно звання «Заслужений лікар України».

Наближається знаменна дата – 65-річчя Перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні. У героїчній боротьбі радянського народу є маленька частка і моєї боротьби з окупантами.

Застигли в граніті зразки мужніх борців, над ними тужить жінка-мати, вуста якої шепочуть: «Люди, радіючи життю, світлу і теплу, сьогоденним своїм справам і звершенням, згадайте великі і дорогі втрати, ціною яких була здобута перемога у Великій Вітчизняній війні».

В ім’я полеглих – пам’ятайте!
В ім’я  тих, хто живе – пам’ятайте!
В ім’я майбутнього – пам’ятайте!

Проходять роки, час загоює рани, заростають травою окопи, затихає скорботний біль. І лише пам’ять серця в кожній сім’ї знову і знову повертає нас на дороги страждань і безсмертя, дороги мужності, пройдені дідами, батьками і матерями. Так будемо ж гідними їх пам’яті!

Кісельов А.Ф.