Перший день Великої Вітчизняної війни та останній день фашистської окупації зустрічав на Кулачинській заставі, що в двох кілометрах від міста Снятина, та в 30 кілометрах від міста Чернівці. Застава була опорною базою Радянського Союзу на шосе Бухарест-Чернівці-Львів. Наша сім’я жила в 200 метрах від застави та на такій же відстані від кордону.

День 22 червня 1942 року почався з теплого сонячного ранку. Зі сходом сонця на великій висоті над заставою і вздовж кордону з характерним звуком моторів літав німецький літак-розвідник, якого в подальшому стали називати «рамою». Літав він 20-30 хвилин, не звертаючи уваги на кулеметні черги. Зенітної артилерії на заставі не було і це, мабуть, було відомо німцям. Недовго в небі панувала тиша після того, як «рама» зникла за рельєфом місцевості. Над заставою з’явилися літаки-бомбардувальники. Йшли вони трійками, низько над землею, як на параді. Менша частина з них опустилась ще нижче, розвернулася й почала бомбардувати, в той час як основна маса бомбардувальників полетіла в напрямку Львова.

Здавалося, що вибухам і вогню не буде кінця. Хотілося стати маленьким-маленьким і втиснутись якомога глибше в землю. Потім настала зовсім не відома до того тиша.

Так, у перший день війни відчув на собі страх, бажання вижити і те, що таке повітряний наліт ворожих літаків, яку він несе страшну руйнівну силу і нищить усе живе на світі.

Думаю, немає потреби описувати результати цього бомбардування, про них усім відомо з кіно та літератури, та й невдячна ця справа – описувати людське горе.

Після авіаційної атаки ворожі самохідні гармати, не криючись, виповзли з-за горизонту шосе і стали спускатися по дорозі вниз до кордону, безперервно обстрілюючи заставу зі значної відстані, йдучи по дві в ряд.

Застава мовчала, поки самохідні гармати не опустилися в долину, а за ними - ворожа піхота на велосипедах зі спеціальними пристроями на рамах для кріплення автоматів, що давало їм можливість стріляти в процесі руху.

Після перших залпів гармат із застави були підбиті дві самохідки, одна – вище по дорозі – горіла. Решта самохідних гармат почала відходити за горизонт дороги. Піхота, натомість, продовжувала рухатися, їх автомати безперервно стріляли, ряди мінялися між собою й рухалися вже по нашій території. Їх було багато, за спиною у кожного – добре підігнані рюкзаки, вкриті вивернутою шерстю телячою шкірою.

Бійці застави в упор з укриття стріляли в них, вбиті та поранені падали, а решта все одно рухалася вперед і стріляла, не звертаючи уваги на нищівний вогонь із гвинтівок і кулеметів з боку застави.

Це було угорське військо, яке ми потім називали мад’ярами. Всі вони були п’яними.

Так, у перший день війни побачив ворожі трупи, поранених і полонених угорців – сателітів фашистської Німеччини.

Застава продовжувала наносити гарматний вогонь по мосту через безіменну притоку річки Прут, по той бік кордону. Міст був серйозно пошкоджений і ворожих атак у цей перший день війни вже не було.

Над нами, в той та інший боки, літали німецькі літаки, які свій смертоносний вантаж скидали на міста і села й верталися, щоб завантажити бомби і знову вбивати людей і руйнувати фабрики, заводи, залізниці, житлові будинки… Кордон не міг їх зупинити, тому що був обладнаний для ведення наземної війни.

В лічені години все працездатне населення Кулачина було мобілізоване на ліквідацію наслідків бомбардування, відновлення інженерних споруд та створення земляних загороджень. Окопи рили всюди і не тільки для бійців, а і для цивільного населення, яке залишалося на кордоні з мінімальною кількістю харчів та необхідного одягу. Прощалися тихо, з надією, що шанс уціліти є в тих, хто виїздить далі від кордону.

Я їхав з братом Михайлом, старшим за мене на два роки; забігаючи вперед, скажу, що всі лихоліття і злидні ми перенесли, дякуючи тому, що ніколи не розлучалися; як кажуть, трималися купи.

Рухалися ми по згаданому шосе в бік Львова. Ранок наступного дня, 23 червня, ми зустріли в 20-25 кілометрах від кордону в пригороді містечка Заболотів. Гуркіт гарматних пострілів та розриви бомб слабко доносилися до нас, але це свідчило і радувало, що кордон стримує фашистську навалу.

Наша колона підвід звернула на сільську дорогу для того, щоб напоїти і нагодувати коней, дати їм відпочити, самим помитися та поїсти. Але не так сталося, як гадалося. Коні їли взятий з собою овес, а по шосе ревіли мотори і лязгали гусеницями танки з німецькими хрестами. Вони обійшли заставу в іншому місці, вийшли знову на шосе і рвалися в бік Львова. Для уникнення обстрілу наша колона розбилася на окремі підводи, які в подальшому рухались навмання, куди шлях виведе. Наша дорога, без провідника, без знання місцевості й наявності яких-небудь схем чи карт, привела нас на хутір Зібранівка, де частина сідоків теж покинула підводу в пошуках кращої долі.

Отже, на другий день війни ми опинились на території, окупованій німецькими загарбниками, без будь-якого матеріального забезпечення і без надії на допомогу рідних чи держави.

Ми залишалися на хуторі Зібранівка у господаря батраками: обробляли землю, обходили худобу, косили, сіяли, носили все, що переноситься…, хіба всю сільську роботу перерахуєш. Важка праця за кусень хліба, але в нас іншої долі не було. Війна і злидні змушують думати, і ти розумієш, що вижити в умовах, коли ти нікому не потрібний, і на кожному стовпі і колодязі красуються накази німецької адміністрації, які закінчуються словами «карається смертю», - іншого виходу, як батрачити, не видно.

Різниця в смерті була тільки в тому, чи повісять, чи розстріляють. Бродиш безпритульний, немитий та обірваний, значить циган – розстріл; кучерявий, значить єврей – розстріл; щось десь зникло чи загорілося, винний той, хто потрапив під руку, – йому не жити.

Про ці дні життя на окупованій території багато написано. Смерть і страх, голод і безправ’я панували і в селі, і в місті.

А після війни я регулярно, як свою провину, писав в автобіографії, що з червня 1941 по березень 1944 року перебував на окупованій німцями території.

На все життя запам’ятався хутір Зібранівка, де ми з братом прожили частину періоду окупації.

Масові розстріли й вивезення мирного населення до концентраційних таборів, погрози тяжкими покараннями й розстрілами за непідкорення окупаційній адміністрації і поліції, розшуки євреїв, циган, комуністів, прикордонників і офіцерів Радянської армії, націоналізація в селах домашньої худоби і зерна для потреб німецької армії, непосильні побори і податки – далеко не повна характеристика весни 1942 року.

На хуторі всі про всіх знають все, і тому з приходом теплих днів ми покинули насиджене і небезпечне вже для нас місце помешкання. З часом місто Коломия стало нашим новим прихистком, де серед маси людей легше було загубитися. Місто нас зустріло ще більшими проблемами: частими облавами, перевірками документів, яких у нас не було, комендантським часом, коли стріляють у кожного без попередження, відсутністю житла та їжі.

Важко згадувати про ті перші голодні й холодні дні освоєння великого міста.

Треба віддати належне церковним працівникам, які, ризикуючи своїм добробутом надавали нам допомогу, а спілкування з такими ж бездомними, як ми, допомогло в короткий час опанувати тактику виживання в умовах жорстокої окупації й триматися подалі від центра міста, ходити охайними, заробляти на життя тільки щоденною важкою працею, користуватись допомогою безпритульних і їм допомагати в скрутну годину. Надмірна небезпечність виживання в людних місцях, таких як ринки, вокзали, крамниці інстинктивно кидали нас у руїни, підвали, горища, лісні масиви на окраїнах міста.

На початку 1944 року чутки про те, що бійці Радянської армії 2-го Українського фронту вщент розбили німецькі дивізії в Корсунь-Шевченківській битві, дійшли й до міста Коломиї. Наближення фронту стало більш відчутним після боїв під Проскуровом. До міста приходили ешелони з пораненими німецькими вояками, всі шкільні приміщення були переповнені ними. Частіше і масивніше наша авіація наносила бомбові удари по Коломийському залізничному вокзалу та військових об’єктах. Тяжко стало з харчами. Німці та поліцаї шаленіли, зганяючи зло на безвинних людях. Тихими ночами доносився гарматний гуркіт. Стало ясно, що нам залишатися в місті не можна.

Молодість, звичка до стрілянини і бомбардувань, тяжкі умови життя, бачення смерті кожен день зробили свою справу, ми стали дорослими не по роках; знали, що нашу долю ніхто, крім нас, вирішувати не буде, і нас уже ніщо не лякало. Нас було двоє і ми спільно вирішили виходити з міста, яке вже було німецькою прифронтовою зоною, і йти назустріч нашим військам.

Живила думка, що коли ми повернемось на Кулачинську заставу, то зустрінемо матусю або когось із знайомих, які залишилися живими.

24 березня 1944 року, сонячним ранком, з булкою чорного хлібу та без будь-яких документів почали вибиратися з Коломиї напрямі міста Снятина, де на лівому березі річки Прут, за містом з боку Чернівців, ми майже три роки тому залишили рідну домівку поряд з Кулачинською заставою.

Місто і всі околиці навколо нього готувалися німецькими військами до оборони. Наявність багатьох сотень цивільного люду, примусово зігнаного на риття окопів, протитанкових та інших споруд, дозволили нам залишити місто і вийти на берег Прута.

По шосе відступали недобиті німецькі колони техніки та війська. Вони були безжалісні до цивільного населення, грабували все, що можна з’їсти і на чому можна пересуватися, вбивали за найменшої підозри в чомусь, тому можливість рухатися по шосе Львів – Чернівці, та ще в зворотному напрямку, повністю виключалася. Ми йшли вздовж Пруту за течією, що дуже ускладнювало і подовжувало перехід, але були впевнені, що такий шлях приведе нас до батьківської хати, оскільки застава розміщена на лівому березі річки.

Вечірні сутінки застали нас у великому селі Вольова без крихти хліба, без будь-яких сил рухатись далі. Боліли не тільки ноги, але і все тіло, дуже хотілося спати, більше навіть, ніж їсти.

Добрі люди, не багатші за нас, напоїли нас молоком і дозволили переночувати. За ніч наші ноги розпухли і так боліли, що стати на них не було змоги.

Поки наші ноги відмокали в холодній воді, а розум приходив до тями від безпробудного тяжкого сну, нас почала дивувати незвична тиша, на шосе рух німецьких військ припинився. Про причину тієї неочікуваної тиші без гуркоту, лящання й стрілянини я дізнався трохи згодом: німецькі війська так швидко тікали, що Радянська армія не встигала їх доганяти в цій фронтовій зоні.

Після обіду 25 березня 1944 року ми з братом, щасливі і замучені, зустріли нашу матусю, яка, в надії зустріти нас, днем раніше повернулася з німецького поселення «Августдорф».

Під вечір ми родиною зустрічали в уцілілій, на щастя, літній кухні трьох бійців-розвідників, які поділилися з нами консервами та печивом (смак якого я зовсім забув). Вони вислухали нашу розповідь про підготовку німців до оборони Коломиї, про числені подробиці стосовно самого міста та про те, що ми бачили, подорожуючи від Коломиї до Снятина. Обіцяли повернутися з продуктами й подякою за цінні дані, отримані з нашої розповіді. Але не судилося нам ще раз зустрітися. Наші війська всю ніч безперервно рухалися в напрямку Коломиї назустріч фронту.

Так, 25 березня 1944 року для нас був перший день без окупантів, щасливі зустрічі з надією, що держава нас не залишить у біді.

Всі без винятку, хто пережив окупацію, через день-два тиловими частинами Радянської армії були забезпечені харчами, інструментом, і, переважно, старим військовим одягом. Почалися роботи з риття окопів та протитанкових споруд на випадок контрнаступу гітлерівських військ. До цієї пори дивує та єдність, що панувала серед цивільного населення. Мовчки всі працювали до непритомності, старенькі люди приносили воду, діти носили хмиз, підігрівали на багатті їжу… Ніхто нікого не підганяв, не соромив… Одностайність і порозуміння, терпимість і співчуття панували між старими і малими. Слід пам’ятати, що в кожного хтось загинув, на когось прийшла похоронка, у більшості на фронті воювали чоловіки, сини, батьки, брати.

Минають роки. Але ніколи наш народ не забуде тих громових днів Великої Вітчизняної війни. В їх згадках, у книжках і кінофільмах, в експозиціях музеїв, пожовклих від часу фотографіях, у граніті пам’ятників і скромних квітах на могилах живе наше пройдене, незабутній День Перемоги 1945 року.

Щоб наші діти і внуки ніколи не зазнали такого лихоліття, треба все робити, щоб на нашій землі був мир і злагода.

Гуйтур В.І.