Я, Тимченко Марія Феліксівна, як і мій, на жаль, нині покійний чоловік Тимченко Валентин Миколайович  (студент, а пізніше – старший викладач факультету фізичного виховання нашого університету) – діти війни.  Ми часто згадували і завжди пам’ятали розповіді родичів про ту страшну Велику Вітчизняну війну, яка принесла багато сліз і горя  майже в кожну родину. Так, рідні дядьки Валентина (по материнській лінії), Ваня і Коля, не повернулися додому, вони пропали безвісти. Але їх мати (бабуся Валентина) до останніх днів свого життя розшукувала своїх дітей, вірила в їх повернення.  Вона навіть не допускала думки про те, що її хлопчики могли загинути.
На жаль, їм ніколи не довелося більше зустрітися на цьому світі.
Батько Валентина, Тимченко Микола Павлович, пройшов усю війну від першого її дня, отримав три важкі поранення і лише в 1947 році повернувся  додому. З 1945 по 1947 р працював військовим комендантом  в м. Кошице. Валентин згадував, розповідаючи  своєму синові  Миколі, названому на честь дідуся, як у 1947 році повернувся з війни  батько, яке це було щастя для  всієї родини, а для нього була велика радість ще й тому, що привіз він йому великий дитячий автомобіль-«полуторку», на якому разом з ним каталися всі діти їхньої вулиці.
А як він був вражений і переляканий, коли побачив на батькових грудях рану, що кровоточила!
Багато розповів Микола Павлович синові й онукові  Миколі про свої військові нагороди. За що саме був нагороджений, про своїх однополчан, про жорстокі бої та ін. Мій син завжди буде пам’ятати про свого дідуся, про його подвиги в роки Великої Вітчизняної війни і розповідатиме свої доньці. Пам'ять житиме вічно!
Миколу Павловича Тимченка добре знав чоловік рідної тітки Валентина Козлов Геннадій Михайлович, який і присвятив пам’яті ветерана свій вірш.

Тимченко М.Ф.

Памяти бойца

Под грохот пушек  и рев танков
Страна вступила в смертный бой
«С фашистской силой темною,
С проклятою ордой».

Тот первый натиск на границе
Начался рано-поутру.
И встретила отряды фрицев
Погранзастава на посту.

Вся пограничная застава
Вошла в свой первый жаркий бой.
И грудью на границе стала,
В рядах их Коля – рядовой.

Их было много, тех героев,
Чья не склонилась голова.
Им позавидовала б Троя,
Когда б увидеть то могла.

Мы будем помнить, не забудем
Атак тех яростных бросок,
Когда, как мухи, гибли люди,
Схвативши пулю в свой висок.

Мы знаем боевые будни,
Когда лоб в лоб  в атаку шли,
И первый день военный трудный,
И как к победе мы пришли.

Мы отступленье от границы
С трудом сумели перенесть.
Коптила копоть наши лица,
Всем было б легче умереть.
Потом на Запад повернули,
Вдруг стало легче всем дышать.
И право мы себе вернули
По вражеской земле шагать.

Когда бы вновь случилось дело?
На нас посмел бы кто напасть?
Пошел бы в бой с винтовкой смело?
Или не стал бы воевать?

Мы павшим на войне ребятам
Поклон и сердце отдаем,
В живых оставшимся солдатам
Мы славу вечную поем.

И так же в майский день Победы,
Сидя за праздничным столом,
Мы чарку полную к обеду
Хмельных сто грамм себе нальем.

Хоть о войне прошедшей люди

Частенько стали забывать.
Слова и клятва «Не забудем!»
Нам снова слышится опять.

И сразу к нам придет из дали,
К бойцам, оставшимся в живых,
Как нам на фронте пить давали
Сто грамм победных фронтовых!

Козлов Г.М. Николаев, 2010 г.