Коли почалася війна, мені було 3,5 роки. Батько, Іванов Федір Костянтинович, 1912 р. народження, на той час був воєнним пілотом і служив у військовій частині, розташованій у білоруських лісах недалеко від м. Бихова. У суботній день 21 червня 1941 р. батько разом зі своїми товаришами ще перебував на “виїзді”, на планових ученнях, і мама, Іванова Євдокія Василівна, казала мені, що він приїде до нас у неділю 22 червня 1941 р. Втім, того разу ми його не дочекалися, а замість цього рано вночі 22 числа нас із мамою спочатку розбудив якийсь гул із неба, а потім — страшенний гуркіт на землі. То був напад злодіїв: фашистські літаки бомбардували нашу територію. Тієї ночі загинуло багато наших машин прямо на аеродромі... Батька з іншими військовими направили на фронт, що формувався на території Білорусі. Так, з першого дня війна розлучила нас із батьком, і ми разом з мамою та іншими біженцями рушили на схід нашої країни.
Спочатку маршрут нашої евакуації пролягав через Москву. Я тільки одне запам’ятав, коли ми в підземному переході метро рятувались від бомбардувань. Бачив велику кількість людей. Деякі з них сиділи на своїх речах, інші кудись рухались. На мене велике враження склав рух підземних поїздів. Вагони здавалися мені казковими, в моєму дитячому сприйнятті складали дивовижну картину... Метро я сприйняв за неземне диво, що рятувало людей. Всі мовчали, і ніхто не панікував...
Кінцевим пунктом нашої евакуації було місто Чкалов (Оренбург), де ми жили на вулиці Будьонного в будинку № 35. Пригадую, що там уже перебували якісь люди з дітьми – хлопчиком і дівчинкою. Їхня родина була на роботі, а ми залишалися вдома й вигадували собі ігри. Пригадую один випадок, який врізався в мою пам’ять. Якось навесні 1942 року я побачив на вулиці шалену кількість щурів. Вони повибігали зі своїх прихистків і хвилею рухались кудись по дорозі. Люди казали, що ці тварини рятувалися від потопу. А потоп дійсно був. Ріка Урал, що протікала через місто, під час великої повені розлилася й вийшла зі своїх берегів. Багато хат, що були близько від ріки, залило. Вода підійшла й під будинок, де ми жили, і піднялася до самих вікон. Бігти не було куди. Ми залізли на дах і чекали допомоги, поки нас на другий день не зняв рятувальний загін.
А в цей час з фронту мій батько через Центральне довідкове бюро по евакуації допитувався у воєнному відомстві, де знаходиться його сім’я. Мама трохи пізніше, влітку того ж року, звернулася з листом до Воєнкому штабу 190 танкової бригади Гайдукову, який контролював евакуацію сімей військовослужбовців їхнього батальйону, з проханням змінити місто нашої евакуації. Так ми з м. Чкалова переїхали до м. Горького
Після прибуття до м. Горького мама працювала на різних роботах, і ми жили на квартирі спочатку в селищі Молитівці в хазяїна, який мав дві кімнати. В меншій з них були ми з мамою. Там стояв стіл, стілець і ліжко. На стіні висів хазяйський портрет Сталіна. Мама з ранку й до вечора на роботі, а я – дома. Коли приходила, приносила щось їсти. Вона, до того ж, була донором і здавала кров для фронту, за що одержувала пайку, зокрема житнє печиво. Я його запам’ятав, бо мама казала, що за здану нею донорську кров за наказом Сталіна дітям видавали печиво. Одного разу, я, голодний, звернувся до портрета Сталіна і попросив у нього те печиво, але не дочекався. Коли мама повернулася з роботи, я розповів про це, і вона сказала: «Очевидно, на той час у нього його не було, а ти спробуй попросити при мені». Я повернувся до портрета із своїм проханням: «Сталін, Сталін, дай мені пряничка!» І поки я вимовляв ці слова, мама за моєю спиною підкидала до портрета пряник, той відскочував і падав до мене. Потім я зрозумів цей жарт.
Згодом мама влаштувала мене в дитячий садочок. Там було багато дітей і старші командували молодшими. Пригадую, що вихователям було важко слідкувати за всіма. Не завжди було що їсти, але всі тримались і були веселі та по-справжньому готові битися з німцями. Ми часто грали у «війну», ділилися на «своїх» та «їхніх» і «воювали».
А тим часом справжні німецькі літаки долітали аж до Горького і кидали бомби на будинки та заводи. Перед кожним черговим нападом по радіо звучала сирена і оголошення: «Внимание, внимание! Воздушная тревога!». Всі ховалися, хто куди міг, бо бомби розривалися скрізь.
Одного разу навесні, пізно ввечері, пролунала така тривога. Ми завжди ховалися в льоху в городі. Господарі раніше нас були на своєму місці, а ми з мамою побігли пізніше і тільки встигли сісти біля входу, як у цей момент бомба прямим влученням у будинок рознесла його у тріски. Не встигли отямитись від цього удару, як інша бомба розірвалася в городі. Нас засипало землею, камінням та ін. Під час цих ударів мама встигла накрити мене своїм тілом і закрити мою голову руками. Тоді вона отримала глибокі поранення ніг, а я залишився живий, тільки контузило в голову. Через день нас відкопали. Коли вдихнув свіже повітря, відчув запах паленого м’яса, яке висіло на стовпах та проводах. То розірвало чиюсь корову... Хтось приніс у кружці молока, і я його пив, воно було смачніше за все...
Після бомбардування ми жили у швеця дяді Васі. Він з дружиною мав свій дім. Вони прописали нас із мамою.
Вечорами, коли всі збиралися, сідали пити чай, який мав свої назви: солодкий (з цукром), буряковий (із сушеним буряком), «у приглядку» (всі дивились на єдиний шматочок цукру), офіцерський (кип’яток). У такі вечори багато було розмов про те, як добре будемо жити в мирні роки і переможемо, бо ведемо справедливу війну.
Незважаючи на те, що бомбардування ще продовжувались, я теж знав, що це незабаром скінчиться. Коли я вибігав на вулицю пограти з сусідськими дітьми, то всі ми раділи кожному успіху нашої армії на фронті, що чули від дорослих. Дійшло до того, що надумали свою вуличну гру-змагання: хто більше назбирає гарячих уламків від бомб, той й командир. Кожен з нас мав свою «колекцію», і при зустрічі ми обмінювались «трофеями». Азарт був великим, і, коли вдень чули сирену тривоги (дорослі були на роботі), кожен зі свого будинку вибігав на вулицю й під час бомбових ударів прямував у тому напрямку, звідки лунали вибухи, щоб побільше набрати «свіжих» бомбових залізяк. Одного разу після такої вилазки двоє хлопчиків загинули. Ввечері їх родичі прийшли до нас і сказали про них. Вони принесли шматочок хліба, щоб пом’янути. Після цього мама довго мене виховувала, як треба поводитись, коли залишаюся сам без дорослих.
Після визволення України до нас у Горький 19 грудня 1944 р. приїхала моя бабуся Марія Петкова з с. Сербки Одеської області, і ми втрьох (я, мама і бабуся) повернулись додому на південь, а 1 вересня я пішов до 1-ого класу. Моєю шкільною вчителькою була мама.
На початку вересня 1945 р. у Сербку приїхав мій батько. Його військова частина, у якій він служив, уже повернулася, з війни і йому надали коротеньку відпустку. У той день я був у школі (вчився у 1-му класі) і хтось із учнів сказав, що на станцію прибув ешелон із солдатами, і з ними був мій батько. Я зірвався з місця й щосили побіг додому. Надворі спиною до мене, весь у ременях, стояв стрункий чоловік у воєнній формі. Я кинувся до нього з криком: «Тато! Тато!» Я не помилився, це був Він. Його гімнастерка була в нагородах. Тепер я його бачив не на фото, а живим.
Він тоді привіз відро груш і якісь подарунки всім, а мені однорядну гармошку та пробковий пістолет, з яким я носився по всьому селі, поки не вистрілив усі пробки-патрони. Також батько мав з собою акорден «Hohner», на якому грав народних та воєнних пісень. Він тоді сказав мені, що хотів би бачити мене музикантом, і тому мені слід навчитися грати на цьому інструменті.
Серед багатьох батьківських бойових нагород для мене особливо цінними були  ті, де написано: «За оборону Кавказа», «За освобождение Белграда», «За взятие Будапешта», «За овладение городами Сомбатель, Капувар, Кесег и виход на австрийскую границу», «За оволодіння важливим пунктом на підступах до Відня, містом Сопрон», «За оволодіння на території Австрії містом Вінер Нойштадт», «За взяття Відня», «За оволодіння на території Австрії містами Корнейбург та Флоридсдорф». Були серед нагород і два ордени «Червоної Зірки», орден «Вітчизняної війни», медаль «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій вітчизняній війні 1941-1945 pp.».
Про початок війни батько пізніше розповідав, що наші пілоти враз стали серйознішими і працювали з потрійною енергією. Це був жорстокий іспит для всіх на землі та в небі. Ми відступали в умовах фронтових переживань від м. Ржева до Переяслав-Залеського, після цього нас кинули під Москву на захист столиці і в грудні 1941 року ми почули, що ворога можна не тільки бити, а й гнати геть від нашої землі. Там гітлерівські полчища не тільки мали свою першу величезну поразку, а й був розвіяний міф про їх непереможність. Після запеклих боїв батьків батальйон чисельно значно зменшився і під час розташування під Волокаламськом на польовому аеродромі був реорганізований. Нова військова частина формувалась у м. Горькому. Там готували і направляли на фронт. Маючи деякий час, батько міг перевести нас із мамою з Чкалова до Горького, а для зустрічі у нас був лише один день; наступного дня його направили на Кавказький фронт.
Мій батько повернувся з війни живим, але не всім тоді пощастило. Загинув і його рідний брат Микола Костянтинович Іванов. У своєму останньому листі від 24 червня 1944 року він писав батькові:
«Добрый день, дорогой-родной и любимый брат Федя! Здравствуйте, дети и старики! ...сейчас идет бой. А ответить нужно, потому что неизвестно, что будет через 2-3 минуты – ранят или срежут наповал… Пока жив-здоров, того и тебе желаю. Ну вот, вызывает меня по рации командир полка на штурм Двинска. Мой чин сегодня – капитан, скоро буду майором. Участвовал на многих фронтах. Я участвовал в обороне Сталинграда, Москвы, во взятии Тихвина, Витебска, особождали Витебск и скоро будем брать Берлин. Был четыре раза ранен. Награжден двумя орденами «Красной Звезды» и «Отечественной войны» 1-й степени. Федя, я очень постарел, почти весь седой. Много пережил, да это ерунда. Командую батальоном. Работы хватает, много... сложностей... Напиши мне о себе, как... воюешь. Как твоя семья, Дуся, Вовочка?
Ну, родной, писать больше нет времени. Наши штурмовики и танки уже пошли, и я поднимаюсь, иду вперед. До скорой встречи. С командирским приветом, твой брат гвардии капитан Николай Іванов".
Крім цього поштового трикутника воєнного часу, в нашому сімейному архіві збереглися й інші фронтові листи, зокрема від маминого рідного брата Дмитра Петкова (дядя Митя). Я його зовні не пам’ятаю, бо перед війною мені було 3,5 роки і ми з татом та мамою жили окремо від родини Петкова, де зростав Дмитро Але під час війни і після неї я чув від наших родичів про нього багато добрих слів, і вже тоді він для мене став легендарною людиною. До такого висновку я дійшов, коли сам відчув глибину дядчиних почуттів у його листах. Вони – це відверті сторінки суворого військового життя та духовна пам’ятка його вічності. Тепер я розумію, чому його любили не тільки батьки і сестри з братом, а й усі в Сербці, хто його знав до війни.
Бабуся Марія (Маня) берегла похоронку і всі роки до самої своєї смерті оплакувала сина. Його фронтові листи берегла, ніколи з ними не розлучалася, і вони постійно були при ній, бо духовно підтримували її. Я обіцяв бабусі, що збережу ці листи, і лише тоді вона через мою маму передала їх мені. Згодом я вивчив і систематизував цей матеріал, а потім зареєстрував його в Миколаївському обласному державному архіві. Більшість із них нині розцінюються мною не тільки як матеріали молодого фронтового бійця, а й як відданого патріота свої вітчизни і родини.
Привертають увагу патріотичний зміст листів та конвертовані ремарки: „Смерть немецким захватчикам!", „Фронт боевой наш укрепляя, кипит работа тыловая! Героям творческих побед герои фронта шлют привет". «Мы можем и должны очистить советскую землю от гитлеровской нечисти (Сталин)». „Смерть немецким оккупантам". „Стреляю так: что ни патрон – то немец!". «Спасибо, родина!». «Победа над лютым врагом близка! Чтоб светлые дни настали. Вперед! – говорит нам родная страна. Вперед!  - приказал нам Сталин".
Написані Митиною рукою рядки виглядають густими і стислими. Відчувається, що він намагався як найбільше викластись, але малі за своїм розміром аркуші обмежували його можливості у викладенні думок. Тоді ним заповнювались усі вільні місця на полях паперу. Особливо напруженими відчуваються останні серпневі листи, хоча в них виражається наполегливість, упевненість, воля до перемоги у всіх сферах воєнного часу.
Вразливим є останній лист до дому, надиханий вірою в щасливе майбутнє. І в той же час Митя ніби прощався з життям: друг допоміг залатати йому одяг, він дочиста поголився, вмився, переодягнувся у чисте, поснідав, а п’ятьма днями раніше по пам’яті намалював свій рідний батьківський дім. На малюнкові передалася справжня глибина переживань за все рідне. Тут бачимо самий дім під черепицею, викладений з ракушняка, вікна з карнизами, вхід у приміщення, лавку біля входу. Збоку – сходинки на дах і горище, далі, з лівого боку, - сарай, де були корова, кури... Проти дому – літня кухня, вишневий садок, у ньому вулик із бджолами (літають), погріб. Двір огороджений проволокою, а на вулиці проти двору стоїть електричний стовп із 6 рядами проводу... В лівому верхньому кутку гарно розписався та поставив дату «29.08.1944 г.». Видно було, що в цьому малюнкові відбився увесь Його душевний біль: то була остання щаслива родинна мить у власному житті.
Багато з Митиних листів є характерними для воєнного часу. Це солдатські картки, листи-трикутники, рідко в конвертах. У них Митя яскраво виражає свою любов до життя і родини. Його рідна мама Марія, яку він називав тільки на «Ви» і навіть саме слово «Мама» писав тільки з великої літери, все подальше життя берегла Душу та листи свого сина, і всі роки вони завжди були при ній. Перед смертю в 1984 році вона просила мене зберегти їх для нащадків. Ця висока довіра відкрила мені двері у світ розкриття родинної пам’яті, в даному разі, легендарної особистості, якою я можу назвати свого дядю Митю.
Мій дядя Петков Дмитро Васильович прожив лише 21 рік, 3 місяці і 20 днів, а насправді, в духовному розумінні, його особистості, він був старшим за себе на багато років. Це видно по тих справах, що встиг зробити в довоєнні роки по господарству і навчанню, підпільній діяльності в окупаційні часи і, нарешті, під час бойових дій з фашистськими загарбниками на фронті. Це був не просто звичайний молодий тілом і духом юнак, а зріла та досвідчена в житті доросла людина, вихована на кращих традиціях рідної сім’ї, своєї батьківщини та християнської моралі.
Ось декілька уривків з його фронтових листів 1944 р. (їх подаю в Митиній редакції): „Шлю Вам пламенный Гвардейско-Запорожский Красноармейский привет. Я Вас уже не видел более четырех лет. Вова был тогда меленьким, а теперь, наверное, вырос и не узнал бы его, как и он меня. Когда находились под рабством немецких оккупантов, мы не думали, что останемся живыми. Я тогда часто в запрещенное комендантское время выходил в село, а когда однажды попался, то за это получил от них 27 ударов нагайками. Так само было и за не выход на их работу, и за то, что комсомолец – тоже 27 нагаек. А когда прибежала мама просить, чтобы меня не били, так и она от них тоже два раза получила. Но то время кончилось и Красная Армия нас освободила от их ига. Теперь я сам служу в ее рабоче-крестьянских рядах, чтобы бить немецких извергов и гнать их с нашей родной советской земли..."
„Вчера у нас был большой торжественный день. Нашей дивизии был вручен орден Богдана Хмельницкого II степени. Вручал его сам Чулков – Главнокомадующий 3-м Украинским фронтом. Он поздравил нас с успехами в боевых действиях и пожелал всего наилучшего...".
„Мама, я лежу в окопе... В Польше, где я нахожусь, очень красивая местность: речушки, леса, цветы. Соловьи всю ночь поют над головой… помогать Вам на старости. А что теперь вышло? Война покалечила все... и мы воюем на нашу победу... Эх! Сейчас только бы жить...  но мы разгромим врага в его же берлоге и заживем..."
„...Сегодня вступам в бой... Пишу, пока есть свободная минута, а там будет видно. Словом, жизнь моя солдатская – кочующая...
Мама, поляки очень приветливо нас встречают, радостно, делятся с нами своими откровениями, рассчитывают на нас. Рассказывают, как им тяжело было при немцах... Они угнали всех мужчин в Германию, остались только жены, старики и дети. А здесь всех забирали на тяжелые работы, заставляли делать непосильный труд, били и приговаривали, чтобы так работали день и ночь, а когда остступали, они забирали и увозили с собой всё, что хотели.
А тепер, Мама, о нашей жизни: рубаха не просыхает от пота, потому что приходится идти день и ночь. Другой раз бывает такое чувство, что не живешь, а существуешь. От ходьбы ноги протираются до костей, спина покрывается ранами. У меня пот пропитался насквозь и рубаха прямо разлезлась. Сегодня я был одет: рубаха, гимнастерка, фуфайка. Через все это я пропотел, а в вещмешке весь хлеб стал тоже мокрым от пота... Теперь я знаю, как на ходу можно спать. Ноги идут сами, а ты в это время спишь. А если случается привал во время дождя, то мостишься поудобней на голой земле. Фуфайкой обернешь грудь и голову, дышишь сам на себя, а все остальное тело остается открытым. Становится тепло и такое впечатление, что спишь на перине до самого утра. Утром сон уходит, под тобой снова та же земля, сам, как мокрая мышь, зубы стучат. Если что-то сухое находишь по дороге, то можно его разжечь и погреться, а, если нет, все просыхает на теле.
Мама, это действительно так и есть, но когда об этом подумаешь, то и самому не верится. А верить приходится, потому что сам испытываю на себе солдатскую службу. Мы с ребятами часто вспоминаем гражданскую жизнь, шутим, что могло бы быть с нами в мирное время в подобную непогоду, и понятно что – насморк, кашель, чихание, болячки. А у нас здесь такими словами нельзя определять свое физическое состяние, потому что они просто не подходят к нашим военным условиям. Мы погоду не выбираем. Поэтому нам иногда приходится занимать оборону по пояс в воде. Тут такая местность, что где ни копнешь лопатой, то под тобой вода, а окапываться нужно в полный рост. Вот такая наша солдатская жизнь. Далее офицеры сами говорят: «Кому больше всех попадает и достается трудностей? Солдатам. Солдат первый в бою, солдат первый везде!»
Мама, при своем отступлении немцы после себя все жгут, расстреливают людей, угоняют с собой население. Народ здесь такой запуганный и если кто-то из местных видит нашу наступающую воинскую часть в своем селе, то выбегают и встречают нас, собираются вместе, плачут и спрашивают, не будут снова немцы, и мы говорим — не будут.
Мама, немец сильно бомбит польские села. Вот это село, где мы находимся сейчас и я пишу за столом Вам письмо, в пятницу бомбили так, что целых хат мало осталось, хотя в тот день там ни одного нашего солдата не было. У хозяйки, где мы остановились, ее дом полностью уничтожен бомбами, убило мужа, погибли две коровы, сгорела скирда немолотого хлеба. И не только пострадала эта семья, но и многие другие в селе. Хаты сгорели, а издалека вместо них видны их тубы, они как столбы стоят под открытым небом...
...Мама, я когда иду в насупление, то не всегда нахожусь под прикрытием своего огня, но иду вперед. Вот уже трое суток и я все еще жив, здоров. Ничего не пил и не ел, потому что невозможно... Нахожусь в окопе, под Варшавой. Мама, если бы дал Бог, чтобы встретиться хотя бы еще раз, но вряд ли...
...враг сопротивляется сильней и будет еще более сопротивляться... приходится каждый метр земли и каждое деревцо брать с боем... я нахожусь в штурмовом отделении... дым, пыль, визг, грохот и снова пыль. Не могу нормально писать, потому что далее земля сыпется на бумагу.
...Я пока жив, здоров, а дальше, – что Бог даст. Сегодня уже 7 суток я с поля боя не ухожу. Все время нахожусь на сцене войны в сопроводжении «музыки» Катюши и Ванюши. Осколки визжат тут и там. Приходится подолгу (по несколько суток) быть без связи и попить воды негде. Все грязные как черти. Но мы гвардейцы и переносим все, что положено по уставу РККА.
Мама, воюем, как надо. В одном из боев начальство представило меня к награде ордена «Красного знамени», но еще не получил. А сейчас нахожусь на передовой. Вырыл окоп и наблюдаю за фрицем. Выбираю минутку и пишу Вам письмо. Извините, что плохо получается, потому что один глаз в «наблюдении», а второй «пишет».
…мы сейчас заняли оборону после многосуточного боя. Приказано сидеть в своих укрытиях и ждать сигнала командования. С минуты на минуту, с секунды на секунду услышим приказ: «В бой!»
Здесь, в окопах, мы находимся на дистанции, не с кем поговорить. Мечтаю о том, как мы встретимся и увидим друг друга. Думаю о еде, как было все у нас на столе и очень вкусно. А тут никто ничего не может дать, потому что все сами такие же.
Уже 11 суток нахожусь в окопе, все вокруг буквально в воде. Земля сырая... Восемь суток был в беспрерывном и ожесточенном бою, а теперь третьи сутки стою в обороне. Не успеваешь оглянуться, как снаряд или мина разрываются то там, то здесь, или пуля просвистит над головой. Сидим в окопе и носа нельзя высунуть наверх, только и ждем тишину, а тут... «ахнет» над тобой...
Думаю и мечтаю о том, будет ли такое время, когда я доживу до победы и вернусь домой, увижу Вас, поем по-домашнему. Но тут пока вынужден сидеть в сырой земле и испытывать голод. А в бою мысли совсем другие, там не до мечтаний, там надо решать одну задачу – выполнить задание и уцелеть. Но, наверное, нам не придется увидеться, потому что ожидаем приказа снова идти в бой, а в таких боях, какие были за эти 8 суток… трудно остаться целым».
…Закінчилась війна, пройшли роки, і тепер нема вже й батьків Миті. Але в пам’яті родини залишилося саме те місце, де зупинився останній дух Митиної душі. В домашньому архіві моєї тьоті зберігається лист від 8 вересня 1994 р. за № 8/10 Начальника штаба військової частини 31757 такого змісту: «Березовскому РВК Одесской области. На Ваше письмо от 20.09.44 сообщаем, что Ваш брат гвардии рядовой Петров Дмитри й Васильевич в бою за Социалистическую Родину был убит 6.09.44 г. и похоронен в с. Машохи Козинецого уезда Радомской губернии Мариампольской волости. Извещенеие о смерти высылаю Березовскому РВК Одесской области».
Все життя мого дяді Миті вклалося в 21 рік його земного перебування на цьому світі. Він тільки починав жити, але Доля перенесла Його Дух у майбутнє життя, де він розкриється далі у своєму розвитку. Це буде наступне народження, естафету якому передає Його сутність зразка 1923 p., документальним підтвердженням чого є «Посвідка про народження» № 1006221.

Іванов В.Ф.