З глибоким почуттям смутку та тривоги згадується дитинство, що проходило в роки Великої Вітчизняної війни. З душевним болем сприймаю ту частину нинішньої молоді, яка з посмішкою на обличчі, іноді іронічно, висловлюється про Вітчизну, про героїчні подвиги молоді,  підлітків,  які разом з батьками, матерями, дідусями, бабусями, ціною свого життя відстоювали самостійність, незалежність, демократизм. Нині наш народ пишається демократією, незалежністю.
Початок війни пам’ятаю з розмов, що велися серед рідних, сусідів, підлітків про можливість війни з Німеччиною, про велике лихо на крилах війни. Згадую сон про те, що вже почалася війна… та коли я поділився з мамою побаченим уві сні, вона мене близько пригорнула зі сльозами на очах  і сказала: «Синку, війна вже почалася!» Таким був початок мого трирічного дитинства.
Пригадую про зустріч з радянськими солдатами напередодні війни. Того року був великий урожай зернових культур, і батьки отриману на трудодні пшеницю зсипали в одну з кімнат хати, яка була кладовою. Солдати тимчасова квартирували і з цікавістю грали зі мною у військову гру «Розвідник»: ховали багмет від гвинтівки у пшеницю, а я як розвідник шукав його, знаходив і радів. Мене пригощали великим шматком білого хліба і говорили, що це «від зайчика», якого вони спіймали і відібрали. Я в це щиро вірив. Було смачно їсти хліб «від зайчика», але шкода, що впіймали і насильно відібрали. З часом, маючи вже своїх дітей, я приносив їм солодощі «від зайчика», який сам передав їх. Діти довго і щиро вірили та дякували зайчику.
Будинок, в якому проходили мої дитинство і юність, знаходився на околиці селища Новий Буг, при в’їзді на дорозі Миколаїв - Новий Буг. З окраїни  ми спостерігали як добрі, так і погані події. Пам’ятаю, як під час бомбардування, стрілянини, наступу німців батьки разом з дітьми ховалися у великому сусідньому погребі.  Вийшли із схованки вже вранці, коли настала тиша. Так розпочався німецький окупаційний режим.
Для нашої сім’ї початок війни був тривожним ще й тому, що старший брат Ваня вже проходив службу на військово-морському флоті (місто Кронштадт). Після війни ми дізналися, що він залишився живим, але повернувся з війни хворим. Старший брат розповідав, що під час військово-морської операції корабель, де він служив, був підбитий ворожим снарядом, і серед уцілілих матросів, на уламках корабля, що не потонули, матрос майже дві доби боровся за життя. Зовсім випадково у військового катера, який на другий день пропливав повз місце затоплення, заглух мотор, і матроси катера почули крик брата про допомогу. Закінчив Іван війну в Прибалтиці. Після війни важко хворів і помер на 41-ому році життя, віддавши останні роки післявоєнній відбудові Батьківщини.
Батька за віком в армію не взяли, а німці забирали на роботу в Німеччину і жінок, і чоловіків, і дітей. Так мій батько опинився в Німеччині. Сестру Шуру, їй було 14 років, як і її однолітків, теж відвезли до залізної станції для відправлення, але за допомогою дорослих через вікна вагона вона втекла додому, де весь час переховувалась.
Уроки війни свідчать про різне ставлення німецьких фашистів до дітей. Навіть згадувати про це страшно. Я пам’ятаю приклад на диво людського ставлення. В одній із кімнат нашої хати під час окупації працював чоботарем німець. До нього приходили німецькі солдати в справах ремонту взуття. Та одного ранку прийшов німецький солдат із великим собакою, вівчаркою. Сестра в цей час заховалася під ліжком за грубою. Собака її відчув. Мені цікаво було подивитися на собаку, і я став свідком того, як німець-чоботар різко підвівся, поправив чоботи, що стояли навколо ліжка, а солдата з собакою попросив вийти за двері. З того часу сестру переховували в іншому місці.
Пам’ятаю і такий випадок, коли через мої  дитячі пустощі німець випадково кропом із чайника облив мені праву руку. Негайно викликали санітарну службу, зробили перев’язку та принесли прямо в ліжко печиво, цукерки, шоколад. Такого пригощання я довго ще не бачив за роки свого дитинства. Опіки зажили за три дні. Шрам залишився, як гірка пам'ять про дитинство в роки війни.
Згадуються події про звільнення території Нового Бугу від фашистської окупації. За подіями спостерігали з вікон хати, було цікаво і страшно. На двір нас мама не випускала, а коли була чутна стрілянина, лягали в хаті на підлогу. Спостерігали військові оточувальні маневри кінного загону радянських військ, втечу вулицею окремих німецьких солдат у паніці. Один німець у кінці нашого городу скинув із себе якийсь мішок, накрився ковдрою, яку чомусь ніс із собою, і зо страху знову побіг. Коли стрілянина вщухла, сестра побігла та принесла той мішок. У ньому були солдатські чоботи, щітка та мастило. У важкі часи все це знадобилося в хаті.
 Вранці настала тиша, дорослі й діти з тривогою виходили на вулицю. Догорала автомашина, валялась розбита військова техніка, а по той бік балки видно було, як вся її площа була всіяна трупами, з яких уночі селяни познімали верхній одяг. Нас, дітей, туди не пустили.
Радістю дитинства було дане оголошення перемоги. Всім дитячим гуртком ми нарвали польових квітів і з хвилюванням, великою радістю споглядали, як по дорозі їхали військові машини «полуторки» з солдатами. Солдати зупинялися, брали нас на руки, обнімали, цілували, плакали, дякували за зустріч, за квіти. Для нас було гордістю відчувати обійми і дотики до себе бійця-героя, мужнього, сміливого, непереможного, фронтовика, який звільняв нашу землю від ворога, зберіг Батьківщину. На зустріч із солдатами ми виходили до дороги декілька днів, оскільки нам хотілося разом з ними стати дорослими, корисними і причетними до такої Великої Перемоги.
А дорослими ми ставали швидко. Довга окупаційна моральна напруга та бідність харчування, потім - післявоєнні роки голоду робили наше дитинство суворим.
По цій же дорозі повернувся з Німеччини мій тато, від якого я довго не відходив ні на мить, довгий час боявся знову залишитися без нього. Волосся на його голові стало білим, а сам він начебто постарів, та я все ж таки став відчувати себе більш захищеним. Батько залучав мене до тієї ж роботи, якою сам займався: ми косили сіно, всією сім’єю виконували різні сільськогосподарські роботи.
Сім’я наша дуже бідувала. Були навіть такі прикрі дії виживання, коли батько ходив по селах, пропонував людям свої послуги по ремонту взуття, а на зароблені харчі сім’я виживала; допомагав брат, надсилаючи по можливості з Прибалтики посилки з продуктами харчування. Раділи зібраній на полі гнилій картоплині, з якої мама робила крохмаль, а на воді, з відварених буряків, варила кисіль. Пекла різні печива із зернових відходів, різного насіння трави, варили бузину, пасльон.
Запам’яталися пригощання сусідки, яка для гурту дітей з нашої вулиці  товкла у ступі зерна коноплі, просівала на ситі і давала нам таку муку по 2-3 ложки з водою. Ми відчували прилив бадьорості, сил, нібито ситість і лише тепер розуміємо, що конопля використовується в наркотичних цілях. У Новому Бузі після війни працював конопляний завод і найближчі до нього землі колгоспи засівали коноплею. У спекотні весняно-літні дні батьки брали нас, дітей, проривати коноплю. Дорослі й діти відчували кволість, в’ялість, сонливість, і нікому  не приходила думка, що це наркотичний стан організму.
В 1945 році я пішов до школи в перший клас. Пам’ятаю, що був у списку на безкоштовне харчування супом один раз на день. Зошитів не було, і ми спочатку писали на газетах між рядками. Чорнило робили з бузини. Дитяча пам'ять була слабкою, черездуже бідне харчування. Згадую випадок, коли одного разу я пішов до однокласника попросити читанку, щоб вивчити віршик. Це була сім’я комбайнера, й жили вони не бідно. Його мати пригостила мене шматочком білого хліба та дала трохи сметани. Висловила співчуття, що моя мама чомусь на вигляд чорна і дуже худа. Вірш я вивчив одразу без частих повторень, але більше не міг ходити до таких сімей. Тим більше, що їхні діти від нас відсторонювались.
Безумовно, шкільне життя було більш змістовним, цікавим, сповненим навчанням та дитячим колективним спілкуванням, якого  нам так не вистачало.
Велике свято Перемоги для моєї сім’ї є і радістю за вільне життя нашого молодого покоління, і сумом. Батько моєї дружини Раї не повернувся з фронту. Він загинув у боях під Смоленськом у 1943 році. Вся наша родина щорічно вшановує його світлою Пам’яттю. Мене завжди хвилювало питання, чому до сімей загиблих батьків, діти яких і виховувалися одинокими матерями, не було державної уваги та підтримки. Діти таких сімей не могли бути обласканими батьківською турботою, ще від них відвернулася й держава.
Мені радісно за молоде покоління своєї родини, що вони, як і більшість молоді нашої країни, свято цінують історичну пам'ять про тих, хто в роки Великої Вітчизняної війни ціною свого життя захищав на фронтах і в тилу незалежність, свободу нашої Батьківщини. Їх любов до батьків, до рідної землі, до народу є оплотом високого патріотизму і гарантією міцності держави.
Наш народ буде непереможним доти, доки пам’ять, героїзм, мораль будуть нашими світочами життя людського.

Білюк О.В.