Наближався 1994 рік. Я проходив службу в миколаївській десантно-штурмовій бригаді на посаді заступника командира батальону з виховної роботи. Йшов третій рік війни в колишній Югославії, війни,  про яку ми чули не тільки зі шпальт газет та теленовин, але й зі скудних розповідей та листів наших, як то кажуть однополчан – Родіона Клепченка та Віталія Ткачука, які першими з нашої військової частини пішли служити в миротворчий контингент України. Мало хто уявляв собі особливості тієї служби. Ми знали тільки те, що  240 спеціальний  миротворчий батальйон України від ООН дислокується в м. Сараєво, що в миротворців непогана зарплатня, що там не відпочинок, а війна з її нелюдським  кровожерливим обличчям. Війна нагадала по себе досить швидко, коли весь гарнізон облетіла чорна звістка, що підполковник Сливний Віктор Семенович з м. Миколаєва, який мав бойовий досвід, пройшовши гарячі точки Афганістану, підірвався на мінному полі там, у далекій Югославії, та загинув 11 серпня 1993 року.
З початку 1994 року тривала ротація в 240 спеціальний батальйон, до якого потрапив і мій друг, Михайло Куліков. Він був кращим командиром  роти, фанатом футболу та спорту, офіцером за покликом душі. Від’їзжджаючи до Югославії, запросив мене до себе в гості й попросив допомагати його  сім'ї. Ніхто з нас  тоді не міг і  припустити, що через деякий час ми зустрінемося там, далеко від своєї Батьківщини. 
Місяць наполегливої підготовки — і 20 січня 2004 року ми вилетіли на військово-транспортному літаку з миколаївського аеропорту. Першу посадку літак здійснив в італійському аеропорту. Зелена трава, зимове сонечко та думка, що ми вперше потрапили в Італію, відволікали нас від питання: «А що ж нас чекає там, у Сараєво?». І ось довгоочікуваний  Сараєвський аеропорт. Відразу врізались у пам’ять чіткі та гучні команди командирів, які нас зустрічали. Навкруги вояки ООН у бронежилетах та касках, відчуття якогось холоду та невідомості. В цих незвичних  бойових умовах раптом бачу знайоме обличчя Міши Кулікова. Він був неабияк здивований, коли побачив мене серед прибулих.
Нас швидко розподілили по БТРах, довели порядок дій на марші, і колонна виїхала до місця дислокації батальйону. Через бійниці бойових машин ми бачили зрешечені  кулями та уламками  снарядів будинки, розбиті шибки та попрожні будівлі.Дивувала практична відсутність людей на вулицях міста, воно як вимерло, і  у всьому цьому відчувався подих війни.
Декілька днів ми перебували в Сараєво чекаючи відправлення нас на місце виконання бойового завдання. Ці дні пролетіли миттєво. Військовослужбовці, які чекали від’їзду на Батьківщину, знайомили нас із особливостями служби, звичаями боснійців та сербів. Боснія, одна з країн колишньої Югославії, багатонаціональна й різнорелігійна. Вогнище війни виникло після розпаду Югославії в результаті незгоди  між боснійськими сербами, які сповідували християнство, та самими боснійцями - мусульманами. Боснійських сербів підтримувала Велика Сербія, а боснійців - мусульманський світ. Балкани за свій історичний шлях неодноразово палали у вогні, так було і тоді.
 Особливо запам’яталися місцеві дітлахи, які збиралися біля нашої їдальні, щоб отримати якісь солодощі. З якою жадністю, радістю і вдячністю вони дивились на цукерки, що давали їм наші солдати зі своїх сухпайків! Ми щиро віддавали їх, тому що, коли  дивлись на тих дітей, цукерки не лізли нам у горло. Кожен розумів, що ці діти стали заручниками війни, а вона їх «щасливе дитинство» перетворила в пекло.
Через деякий час  ми залишили Сараєво і виїхали до району дислокації нашої третьої роти – в демілітаризовану мусульманську зону, в центрі якої знаходилось місто Жепа. Пройшовши останній сербський пост, ми спустилися дорожнім серпантином до міста, в центрі якого бовваніла мечеть. Потім ми дізнались від місцевих жителів, що сербські снайпери вже вбили не одного муллу під час служби в мечеті.
БТРи з величезними зусиллями вписувались у круті повороти, і в нас переймало подих перед кожною наступною прірвою. Рота мала завдання контролювати мусульманський анклав площею близько 100 квадратних кілометрів. Це низина, де мешкали боснійські мусульмани, а навкруги були гори з сербськими бойовими позиціями. По периметру анклаву на головних дорогах знаходились чек-поінти, на яких несли службу наші офіцер чи прапорщик та 3-4 солдати. Деякі чек-поінти стояли самотніми в лісі: серед могутніх дерев знаходилась хатинка з дерев’яного зрубу та пічкою-буржуйкою, вагончик для продуктів та бойові позиції, обкладені мішками з піском. І тільки білого кольору БТР додавав упевненості в цій лісовій тиші. Відхилятись від основної дороги було небезпечно, тому що в лісі було розкидано безліч неконтрольованих мін. Деякі чек-поінти розташовувались поблизу населених пунктів. Основна база роти розміщувалась у двоповерховому будинку колишньої місцевої школи, на стінах якого практично не знаходилось жодного «живого» місця, не пошкодженого кулями та уламками снарядів. Цей будинок школи, обнесений по периметру білими мішками з піском та колючою проволокою-«концертіною», був як живий свідок жорстоких боїв, що велись у цій місцевості.
Почалися звичайні будні миротворців: зустріч та супровід конвоїв з вантажами, контроль в'їзду та виїзду з зони, наявністю в зоні озброєних вояків, спостереження за веденням вогню з боку сербів, надання допомоги місцевому населенню та багато-багато іншого. Практично не було дня, коли б наш військовий лікар Андрій Солдатов не надавав допомоги комусь із місцевого населення, коли б наш сапер Ігор Савчук не їхав на розмінування, коли б один з наших чек-поінтів не фіксував стрілянину в тому чи іншому напрямку. Найбільше страждало місцеве населення, яке виживало за рахунок скудного домашнього господарства і тієї гуманітарної допомоги, яку привозили раз на тиждень. На всю територію проживання не було жодної крамниці та лікарні. Був лише один місцевий  лікар Бенджамін, який ходив пішки від села до села та надавав медичну допомогу своїми особистими зусиллями. Якщо необхідна була термінова шпиталізація когось з місцевих жителів, ми виїздили до сербських позицій та вели переговори щодо виїзду з зони і, як правило, завжди його отримували. Дивлячись на життя місцевих жителів, я згадував фільми та розповіді ветеранів про Велику Вітчизняну війну, коли великим скарбом були мило, сірники, сіль та інші вкрай необхідні для життя продукти та речі. Населення до нас ставилось переважно дружелюбно та з повагою, розуміючи, що саме від наших зусиль залежить їх спокій. Серби ж називали нас ласкаво «братушками», тому нам, українським миротворцям, неодноразово доводилось працювати в ролі дипломатів. Дивувало те, що командири боснійської та сербської бригад до війни працювали на одному підприємстві і були товаришами. А війна їх зробила заклятими ворогами, як і всіх боснійців та сербів, які жили в Боснії. 
Дипломатія не завжди вдавалася. Мені яскраво запамятався випадок, коли одного разу серби посилили свої кордони зони, перекривши шлях до м. Серебряниця, який був єдиним коридором для місцевих із доставки в зону продуктів та речей. Уранці представники місцевого населення поставили нам ультиматум,  у якому говорилось, що, коли за 24 години їм не відкриють коридор, вони розпочнуть бойові дії. Часу було обмаль і, на жаль, переговори з сербами (а на той час надійшов новий підрозділ) результатів не дали. Знаючи, що вранці виходить термін ультиматуму, ми прийняли рішення посилити всі чек-поінти з видачею бойового боєкомплекту. Була зима, і їхати вночі у віддалені райони не було сенсу, тому що навіть вдень ми з потугами забирались у гори – техніка буксувала. Рано вранці я поїхав з підсиленим відділенням на найвіддаленіший чек-поінт. Ми ледве встигали до визначеного часу. За декілька кілометрів до чек-поінту, просто перед нами перебігала дорогу група озброєних людей, яка відразу ж розчинилася в лісі. Приїхавши КамАЗом на місце, вистрибуючи з машини, за декілька хвилин до часу «Ч», я даю команду: «До бою!». Не пригадую, скільки ми  просиділи в окопах, але бойові дії не почалися, мабуть командир мусульманської бригади розумів, що це не вирішить питання.
В одному з селищ працювала невеличка сільська одноповерхова школа. Це була єдина школа в нашій контрольованій зоні,  де під час війни діти поможливості навчались. Вона знаходилась на пагорбі, який, як на долоні, було видно з гір сербам. І одного разу, коли йшли заняття, населений пункт і школу сербські військові  обстріляли з мінометів, через що серед місцевих жителів  були  поранені. В селі почалася паніка. Стрілянина на території демілітаризованої зони була грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Коли наш перший автомобіль УАЗ із заступником  командира роти Родіоном Клепченком, який залишився на другий термін служби в батальйоні, приїхав на місце подій, на нього напали місцеві мешканці та ледве не розірвали на шматки. Через декілька хвилин під’їхав і я із взводом солдат, нас узяли в облогу і не відпускали до тих пір, поки ми не встановили біля школи ще один чек-поінт,  обклали її з усіх боків мішками з піском та підняли прапор ООН. Це було не так просто, тому що необхідний був дозвіл командування батальону, узгодження з представництвом ООН і сербською стороною, але ми виконали завдання і облога скінчилась. Під час робіт снайперська куля ледь-ледь не зачепила каску одного з моїх солдат, яку він потім носив та всім показував, як талісман.
Чарівні гори, чарівна дика природа, блакитно-зелена вода в річці Дріна і обличчя простих людей, яким набридла війна, погляди дітей, які бажають щасливого дитинства і не винні в тому, що розплачуються за помилки дорослих, – усе це залишилось у пам’яті назавжди.
Пройшло шістнадцять років, але і зараз я згадую обличчя всіх солдатів, офіцерів та прапорщиків  нашої роти, які з честю презентували український контингент місії ООН. Ми не  втратили жодного військовослужбовця з нашої роти. Вважаю, що доброю згадкою залишились у пам’яті як  мусульмани, так і серби – народи, які до війни жили в мирі та злагоді.

Василенко С.М.